Психологічна діагностика

Психологічна діагностика, психодіагностика (від грец. psychē — душа і diagnōstikos — здатний розпізнавати) — галузь психологічної науки, що розробляє теорію, принципи та інструменти оцінювання і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості, а також змінних соціального оточення, в якому відбувається життєдіяльність особистості.

Структура сучасної психологічної діагностики: а) загальна теорія психологічного вимірювання; б) часткові теорії та методики вимірювання (оцінювання) властивостей і поведінки особистості; в) позатестова діагностика та оцінювання; г) діагностика соціального оточення, в якому відбувається життєдіяльність особистості (порівн. Психологічна оцінка). У цьому Словнику-довіднику термін «психодіагностика» вживається не тільки для позначення галузі психологічного знання, а й як термін, що узагальнює групу тих чи інших односпрямованих методик (тестів), напр. психодіагностика уваги, психодіагностика самотності.

Поняття психологічної діагностики з'являється 1921 р. і належить Г. Роршаху (див. Роршаха тест), який так назвав обстеження за допомогою створеного ним «заснованого на перцепції діагностичного тесту». Зміст цього поняття незабаром істотно розширюється, і під психологічною діагностикою починають розуміти все, що пов'язане з вимірюванням індивідуально-психологічних відмінностей. Згодом, у 30–40-ві рр., у зв'язку з виникненням проєктивної психології особистості та віднесенням тесту Роршаха до проєктивних методик, за поняттям психологічної діагностики закріплюється досить широка, проте все ж обмежена ділянка досліджень, пов'язаних з теорією і практикою цих методик, які певною мірою є антиподами традиційних психометричних. Тим самим психологічна діагностика відокремлюється від психологічного тестування.

Сьогодні в зарубіжній літературі поняття психологічної діагностики використовується: 1) як синонім психологічного тестування; 2) як отримання даних про особистість за допомогою проєктивних методик (а також їх розроблення); 3) як теорія і практика оцінювання психічного стану хворих за допомогою психологічних тестів (у цьому разі виходять із пропозиції низки авторів, напр. С. Розенцвейга (1949), зберегти термін «діагноз» виключно для позначення будь-яких розладів, відхилень). У радянській психології поняття психологічної діагностики для позначення відповідної ділянки досліджень з'являється наприкінці 60-х рр.

Передісторія психологічної діагностики налічує багато століть. Перші «тести», призначені для визначення індивідуальних психологічних відмінностей, були відомі понад 4000 років тому. Історія найдавніших цивілізацій дає тому чимало свідчень. Досить згадати, що в Стародавньому Китаї за 2200 років до Різдва Христового було створено систему добору чиновників, яка охоплювала вельми широкий спектр «проявів особистості» — від уміння писати до поведінки в побуті (подібної немає й досі!). Уже Платон добре розумів значення природних задатків, які не тільки роблять людей відмінними одне від одного, а й впливають на їхні здібності до тієї чи іншої справи.

Наприкінці XIX ст. у психологію проникає і швидко здобуває популярність ідея вимірювання. Психологічна наука отримує можливість кількісного вираження індивідуальних відмінностей. Це сприяє зародженню психологічної діагностики, оформлення якої як самостійної галузі досліджень завершується у 20-ті рр. ХХ століття. Значний внесок у становлення психологічної діагностики зробили праці Ф. Гальтона, Дж. Кеттела, Г. Еббінгауза, Е. Крепеліна, А. Біне та його співробітників, інших піонерів вимірювання індивідуальних відмінностей. Розпочавшись зі спроб «охопити числом операції розуму» (Ф. Гальтон, 1879), з перших тестів інтелекту, психологічна діагностика під безпосереднім впливом суспільної практики пробує, і не без успіху, свої сили у вимірюванні інших індивідуально-психологічних особливостей. Уже в 20-ті рр. з'являються прообрази тих інструментів дослідження особистості, які пізніше назвуть проєктивними методиками та опитувальниками. Однак цей період позначається і утворенням дедалі глибшого в психологічній діагностиці розриву між практикою і теорією.

Помітне відставання теоретичного рівня осмислення явищ, на вимірювання яких спрямована психологічна діагностика, від її методичного оснащення зберігається й сьогодні. Розвиток психологічної діагностики від самого початку найтіснішим чином пов'язаний з появою та вдосконаленням математико-статистичного апарату, і насамперед кореляційного аналізу та факторного аналізу. За допомогою психометрії та диференційної психометрії психологічна діагностика обґрунтовує вимоги, що висуваються до вимірювання індивідуально-психологічних відмінностей. У 40–50-ті рр. у світовій психологічній діагностиці сформувалися основні діагностичні підходи (див. Психодіагностичний метод), було тією чи іншою мірою завершено розроблення всіх найвідоміших тестів (див. Векслера інтелекту вимірювання шкали, Роршаха тест, Тематичної апперцепції тест, «Шістнадцять особистісних факторів» опитувальник). У тестах, що створюються в подальші роки за кордоном, попри неухильне зростання їхньої кількості, немає принципово нових ідей і рішень.

Період тимчасового «затишшя» в психологічній діагностиці припиняється в 60-ті рр. зверненням дослідників до аналізу ситуацій, у яких відбувається поведінка. Стимулом стали праці, в яких обґрунтовувалося положення про те, що варіативність поведінки пояснюється не індивідуально-психологічними відмінностями, на які насамперед націлена психологічна діагностика, а ситуаційними (В. Мішель, 1968 та ін.). Хоча дискусії тривають і досі, більшість дослідників вважають за необхідне враховувати взаємодію індивідуально-психологічних і ситуаційних змінних. Це ставить перед психологічною діагностикою завдання розроблення нових інструментів дослідження, надійніших і валідніших, ніж наявні сьогодні.

60–70-ті рр. на Заході — роки дискусій про тести, особливо запеклих у США. Більшою мірою це, звісно, стосувалося тестів інтелекту та проєктивних методик. Водночас з'являються нові тести, вдосконалюються ті, що здобули популярність. Набувають відомості критеріально-орієнтовані тести, створюється оригінальний математико-статистичний апарат, що сприяє появі нетрадиційних тестів для вимірювання інтелекту, які не ґрунтуються на класичній теорії тестів. У 80-ті рр. заявляють про себе нові особистісні опитувальники, що одразу привернули увагу (напр., повністю оновлений Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник, NEO особистісний опитувальник). Широке поширення комп'ютерів створює дедалі нові можливості як для конструювання тестів, так і для роботи з ними.

Дослідження, що здійснювалися в останнє десятиліття XX ст., свідчать, з одного боку, про прихильність психодіагностики класичним інструментам оцінювання особистості, з другого — про її спрямованість на створення і розвиток нових підходів. Дедалі більше уваги приділяється проблемам позитивної психодіагностики, орієнтованої на оцінювання людських ресурсів. Психодіагностика навколишнього середовища поступово стає невід'ємною частиною досліджень, даючи вченим можливість глибше зрозуміти і прогнозувати поведінку особистості.

У розвитку психологічної діагностики в СРСР можна виокремити два періоди. Перший слід віднести до початку 20-х — середини 30-х рр. Це роки масового застосування тестів у народній освіті, професійному доборі та профорієнтації. Для тогочасного рівня розвитку психологічної діагностики характерним є широке запозичення зарубіжних тестів. Створювалися і власні методики, але їм, як правило, бракувало серйозного теоретичного та експериментального обґрунтування. Результати тестових обстежень нерідко розглядалися як вирішальні, абсолютизувалися. Водночас радянськими вченими було висунуто низку прогресивних ідей, розроблення яких могло б сприяти розвиткові психологічної діагностики в нашій країні.

У ці роки в галузі психологічної діагностики плідно працювали М. Я. Басов, М. С. Бернштейн, П. П. Блонський, С. Г. Геллерштейн, Н. Д. Левітов, А. М. Мандрика, Г. І. Россолімо, М. Ю. Сиркін, І. Н. Шпільрейн, А. М. Шуберт та ін. Особливо хотілося б сказати про внесок у розвиток радянської психологічної діагностики найбільшого психолога Л. С. Виготського. Його ідея про психологічний діагноз у праці «Діагностика розвитку і педагогічна клініка важкого дитинства», що побачила світ 1936 р., зберігає своє значення й сьогодні. Постановою ЦК ВКП(б) «Про педологічні перекручення в системі наркомосів» (1936) було накладено заборону на застосування безглуздих (як там зазначалося) тестів. По суті, цією постановою було припинено всі психодіагностичні дослідження. Знадобилося близько 40 років, щоб цей напрям досліджень було повністю відновлено в правах.

Наприкінці 60-х рр. починається другий період розвитку радянської психологічної діагностики, позначений бурхливими дискусіями про її місце в системі психологічного знання, принципи і методи, ставлення до зарубіжного досвіду. Поступово дискусії поступаються місцем зваженому науковому аналізу наявних проблем, пошуку їх розв'язання (В. М. Блейхер і Л. Ф. Бурлачук, 1978; Бурлачук, 1979; Е. Т. Соколова, 1980; «Психологическая диагностика: Проблемы и исследования», 1981; М. М. Кабанов, А. Є. Лічко і В. М. Смирнов, 1983; Б. В. Кулагін, 1984; В. М. Мельников і Л. Т. Ямпольський, 1985; «Общая психодиагностика», 1987 та ін.).

Після розпаду СРСР розвиток психологічної діагностики дещо загальмувався, однак сьогодні в основних психологічних центрах пострадянських країн, насамперед у Москві, Петербурзі та Києві, успішно триває раніше розпочата робота з розвитку психодіагностики як теоретичної і практичної галузі сучасної психології. Завдання, що стоять нині перед психологічною діагностикою, складні й різноманітні. Немає такої галузі практичного застосування психологічного знання, яка не потребувала б допомоги з боку психологічної діагностики. Водночас потребують невідкладного розв'язання методологічні проблеми психологічної діагностики, пов'язані з розробленням як загальної теорії, так і окремих напрямів досліджень.