Психодіагностичний метод

Психодіагностичний метод — дослідницький метод психологічної науки. Психодіагностичний метод має певну специфіку щодо традиційних дослідницьких методів психології — неекспериментального (описового) та експериментального. Основною особливістю психодіагностичного методу є його вимірювально-випробувальна спрямованість, за рахунок якої досягається кількісна (і якісна) оцінка досліджуваного явища. Це стає можливим у результаті виконання певних вимог. Одна з найважливіших вимог — стандартизація інструменту вимірювання, в основі якої лежить поняття норми, оскільки індивідуальна оцінка, напр. успішність виконання того чи іншого завдання, може бути отримана лише шляхом зіставлення з результатами інших обстежуваних. Не менш суттєві для психодіагностичного методу вимоги до надійності та валідності інструменту вимірювання, а також жорстка регламентація процедури обстеження (точне дотримання інструкції, строго визначені способи пред'явлення стимульного матеріалу, невтручання дослідника в діяльність обстежуваного та ін.). Завдання, що стоїть перед психодіагностичним методом, не обмежується кваліфікацією досліджуваного явища, обов'язковою є його інтерпретація (див. Діагноз психологічний).

Психодіагностичний метод конкретизується в трьох основних діагностичних підходах, які практично охоплюють усю множину наявних діагностичних методик (тестів): 1. «Об'єктивний» підхід — діагностика здійснюється на основі успішності (результативності) та способу (особливостей) виконання діяльності. 2. «Суб'єктивний» підхід — діагностика здійснюється на основі відомостей, які повідомляються про себе, самоопису особливостей особистості, поведінки в тих чи інших ситуаціях. 3. «Проєктивний» підхід — діагностика здійснюється на основі аналізу особливостей взаємодії із зовні нейтральним, ніби безособовим матеріалом, що стає через його відому невизначеність (слабкоструктурованість) об'єктом проєкції.

Об'єктивний підхід до діагностики проявів людської індивідуальності призвів до утворення двох типів методик (тестів), протиставлення яких стало традиційним. Це тести особистості і тести інтелекту. Перші спрямовані на вимірювання неінтелектуальних особливостей індивіда, другі — на встановлення рівня його інтелектуального розвитку. Безсумнівно, що таке «відокремлення» сфер особистісних проявів та інтелекту має обмежений, але проте важливий для психодіагностики сенс. Збереження за особистісними проявами, з одного боку, та інтелектом — з іншого, відносної самостійності дає змогу глибше проникнути в сутність цих психічних утворень, а відоме акцентування їхньої функціональної своєрідності сприяло розробленню психодіагностичних методик, цінність яких незаперечна.

Тести особистості, віднесені в цій класифікації до об'єктивного підходу, можна поділити на тести дії (цільові особистісні тести) і ситуаційні тести. Діагностика рівня інтелектуального розвитку представлена численними тестами інтелекту. Крім того, у межах об'єктивного підходу виокремлюються ще дві значні групи тестів: тести спеціальних здібностей і тести досягнень.

Суб'єктивний підхід представлений численними опитувальниками, а проєктивний — різноманітними проєктивними методиками дослідження особистості.

Усередині кожного з підходів можуть бути легко виокремлені групи досить однорідних, близьких одна до одної методик (тестів). Водночас деякі з конкретних психодіагностичних методик важко віднести до одного з підходів, вони займатимуть ніби проміжне становище. Між розглядуваними діагностичними підходами немає і не може бути непрохідних меж, які відсутні й у дослідницьких методах психологічної науки.