Опитувальники особистісні

Опитувальники особистісні — різновид опитувальників, спрямованих на вимірювання різних особливостей особистості. Прототипом сучасних особистісних опитувальників зазвичай вважають розроблений Р. Вудвортсом (1919) «Бланк даних про особистість», призначений для виявлення та відсіювання з військової служби осіб з невротичною симптоматикою. За минулі десятиліття особистісні опитувальники набули найширшого поширення в психодіагностичних дослідженнях. Особистісні опитувальники можуть бути поділені за спрямованістю на: а) опитувальники рис особистості; б) опитувальники типологічні; в) опитувальники мотивів; г) опитувальники інтересів; д) опитувальники цінностей; е) опитувальники установок.

Відповідно до принципу, покладеного в основу конструювання, розрізняють: а) опитувальники факторні; б) опитувальники емпіричні. Залежно від ступеня охоплення особистісних характеристик виокремлюють опитувальники одновимірні та опитувальники багатовимірні. Основні проблеми використання особистісних опитувальників пов'язані з можливістю фальсифікації відповідей, а також зі зниженням достовірності отриманих даних через вплив чинників, що мають настановну природу, і відмінностей у розумінні запитань обстежуваними. Фальсифікація відповідей, про ймовірність якої слід пам'ятати під час проведення деяких обстежень (напр., у разі психологічної експертизи), типова не для всіх діагностичних ситуацій. Накопичено чимало даних, що свідчать про прагнення обстежуваних бути щирими. Складніше з установками, що реалізуються в процесі відповідей на запитання особистісних опитувальників. Дії установок на відповіді, їхнім видам, мінімізації впливу присвячено численні дослідження. Крім чинників, що мають настановну природу (див. Установки на відповідь), на достовірність відповідей в особистісних опитувальниках істотно впливає інтелектуальна оцінка запитань обстежуваним (особливості розуміння запитань). Було показано, що неясність, складність запитань призводять до мінливості відповідей під час повторного обстеження, а це свідчить про малу надійність методики (Л. Голдберг, 1963). Водночас виявляється, що запитання, відповіді на які залишаються незмінними під час повторного обстеження, нерідко мають низькі дискримінативні можливості (див. Психометричний парадокс). У зарубіжних дослідженнях розробляються моделі, що інтегрують різноманітні чинники, які впливають на процес формування відповідей (Д. Фіске, 1971; М. Новак, 1975 та ін.).

Аналізуючи проблеми, що виникають у зв'язку з розробленням і застосуванням особистісних опитувальників, необхідно підкреслити, що для вимірювання тієї чи іншої особистісної змінної ми формулюємо запитання або твердження, відповідь на яке, на нашу думку, буде індикатором її наявності (відсутності). Однак слід твердо пам'ятати, що відповідь на запитання зумовлена дією дуже значної кількості чинників (напр., ставлення до обстеження, умови обстеження, стать експериментатора, розуміння запитання, рівень проникнення у своє «Я», життєвий досвід тощо), лише одним з яких є та змінна, яку ми прагнемо виміряти. Тому зв'язок вимірюваної особистісної змінної з відповіддю виражатиметься статистично, а не детерміністично. Відповідь обстежуваного залежить від багатьох чинників, що виступають у різних зв'язках і варіантах у різних осіб.

Дослідник має чітко уявляти собі, що відповіді на особистісні опитувальники формуються поза зв'язком з теоріями, які відокремлюють, напр., особливості особистості від особливостей індивіда. І ті, й інші будуть тією чи іншою мірою представлені у відповідях. Тому слід визнати некоректними спроби пояснення відповідей на запитання особистісних опитувальників лише властивостями нервової системи, темпераменту або, навпаки, характеру (див. Патохарактерологічний діагностичний опитувальник). Діагностичні показники, отримувані за допомогою особистісних опитувальників, мають імовірнісно-орієнтувальні значення, їхня справжня природа має бути виявлена шляхом зіставлення з відповідними об'єктивними даними (С. Л. Рубінштейн, 1959).

Формування ставлення до особистісних опитувальників у радянській психології проходило кілька етапів. У 50-ті рр. їх повністю відкидають як інструмент дослідження особистості. У 60-ті рр. особистісні опитувальники починають несміливо, а потім дедалі активніше використовувати, аж до того, що в певний період починається «епідемія опитувальників» (Б. В. Зейгарник, 1971). У 70-х — на початку 80-х рр. перекладають найвідоміші зарубіжні особистісні опитувальники, які використовують, як правило, без адаптації та рестандартизації. З'являються й численні вітчизняні опитувальники, створені «на око», що не відповідають елементарним психометричним вимогам, які висуваються до психодіагностичних методик. Радянські психологи приділяли дедалі більшу увагу питанням розроблення оригінальних особистісних опитувальників, адаптації відомих зарубіжних у взаємозв'язку з вивченням їхньої валідності та надійності (І. М. Гільяшева, 1983; А. Є. Лічко, 1983; О. Г. Шмельов і В. І. Похилько, 1985; Ю. М. Забродін зі співавт., 1987 та ін.). Сьогодні ці традиції продовжуються насамперед у дослідженнях російських і українських психологів.