IQ-показник стандартний

IQ-показник стандартний — вид шкальних оцінок. Стандартний IQ-показник виступає як еталонний при розробленні системи оцінок та інтерпретації результатів (див. Стандартизація) у сучасних тестах інтелекту. Основним способом кількісного оцінювання результатів у перших тестах інтелекту був коефіцієнт інтелекту, що визначався як відношення «розумового віку» до паспортного, або хронологічного. Такий спосіб розрахунку, попри його простоту і наочність, виявився незадовільним насамперед через непорівнюваність показників осіб різного віку. Відносний IQ було замінено його стандартизованим варіантом, що є різновидом z-показника. У стандартизованому вигляді стандартний IQ-показник являє собою шкалу оцінок із середнім значенням 100 і стандартним відхиленням 16. Вибір значення стандартного відхилення пов'язаний із прагненням наблизити шкалу стандартного IQ-показника до оцінок відносного IQ, що використовується в шкалі розумового розвитку Стенфорд-Біне. Ця методика є однією з найпоширеніших. Значення IQ, що відповідають різним градаціям інтелектуального розвитку, прийнято як еталон для інтерпретації та класифікації результатів. Так, значення стандартного IQ-показника в межах 40–70 одиниць відповідають різним ступеням розумової відсталості, 90–109 — «нормі», 120–129 — високому рівню інтелектуального розвитку (див. Векслера інтелекту вимірювання шкали).

Поряд з такими відомими тестами, як шкали вимірювання інтелекту Векслера, шкала пам'яті Векслера, прогресивні матриці Равена, стандартний IQ-показник як шкальна оцінка застосовується і в багатьох інших методиках психодіагностики.

Стандартний IQ-показник — перший рівень аналізу даних, отримуваних за допомогою тестів інтелекту. Більшість дослідників визнає його обмеженість, неможливість використання для діагнозу і прогнозу в індивідуальних випадках. Другий рівень аналізу результатів тестів інтелекту — вивчення «міжсубтестового розкиду» (А. Рабін, 1965). Ідеться про розгляд співвідношення кількісних показників за окремими субтестами або їхніми групами. Один з найпопулярніших індексів — розбіжність між успішністю виконання вербальних і невербальних субтестів. Так, за даними Д. Векслера, розбіжність у 20 одиниць трапляється двічі на 100 випадків, а 15 одиниць слід вважати діагностично значущою величиною. Однак кількісна інформація на першому і другому рівнях, як правило, недостатня для надійних діагностичних висновків. Третій рівень позначається як аналіз «внутрішньосубтестового розкиду», при якому в центрі уваги дослідника перебувають співвідношення оцінок усередині кожного із субтестів. Найпоширеніший показник — відношення кількості помилкових відповідей у субтесті до загального бала, отриманого за його виконання. Враховується також залежність відповіді від трудності завдання. Цей рівень, по суті, наближається до останнього, четвертого — якісного аналізу.

Якісний аналіз результатів, отриманих при використанні тестів інтелекту, виходить за межі традиційного його вимірювання. На цьому рівні кількісна оцінка втрачає своє домінантне значення, нею нехтують або відводять їй незначну роль. У якісному аналізі іноді вдаються до інтерпретації, прийнятої в проективних методиках. Це дає змогу глибше проникнути у сферу інтелекту, виявити ті його особливості, які залишаються прихованими за кількісними оцінками та співвідношеннями. Поява і розвиток якісного аналізу засвідчують незадоволеність дослідників традиційним, психометричним оцінюванням інтелекту.