Гамільтона депресії оцінювання шкала

Гамільтона депресії оцінювання шкала (Hamilton Depression Rating Scale, HDRS) належить до опитувальників станів і настроїв, призначена для вимірювання глибини (тяжкості) депресії в індивідів з раніше діагностованим депресивним розладом. Розроблена Гамільтоном 1960 р.

Зазвичай шкалу проводять у формі інтерв'ю з пацієнтом, а коли це можливо — з членами сім'ї, близькими друзями, медичним персоналом. На це відводиться до 7–10 днів (Hamilton, 1986).

Гамільтон зазначав, що інформацію, використану для отримання оцінки за одним завданням, не слід використовувати для отримання інших оцінок. Особливих запитань для інтерв'ю не існує. Розроблено варіанти шкали для оцінювання чоловіків і жінок.

Перші 17 завдань дають змогу розрахувати показник ступеня тяжкості депресії. Наприклад:

(1) Депресія (0–4). Пригнічений (депресивний) настрій характеризується очікуванням похмурого стану, песимізмом щодо майбутнього, почуттям безнадійності й тенденцією до плачу. Як приклад — випадковий плач можна оцінити в 2, частий — у 3, серйозні симптоми оцінюють 4 балами. Коли хворі мають глибокий рівень депресії, у них може й не бути нападів плачу. Важливо пам'ятати, що пацієнти інтерпретують слово «депресія» різними і часом дивними способами. Зазвичай уживана фраза звучить як «занепад духу».

(2) Почуття провини (0–4). Почуття провини досить легко оцінити, але через те, що оцінювання пов'язане з патологічним почуттям провини, потрібне вміння правильно в цьому розбиратися. З погляду пацієнта, деякі його дії, що прискорили кризу, можуть бути раціональною основою для самозвинувачення, яке зберігається навіть після одужання від хвороби. Наприклад, людина може прийняти підвищення по службі, але зросла відповідальність прискорить занепад у неї сил. Коли людина бачить причину в собі й звинувачує саму себе, то це не обов'язково вияв патологічного почуття провини. Як зразок для оцінювання: докір щодо себе — 1 бал; почуття провини — 2; переконання, що хвороба може бути покаранням, — 3; ілюзія провини, з галюцинаціями чи без, — 4 бали.

(3) Суїцид (0–4). Показники розташовуються від: почуття, що життя не варте того, щоб його прожити, — 1, бажання померти — 2, суїцидальні думки і нерішучі спроби — 3, серйозні спроби вчинити суїцид — 4. Останню оцінку слід використовувати й у тому разі, коли пацієнт приховує ці симптоми або ж, навпаки, коли він використовує погрози вчинити суїцид як зброю для залякування інших, отримання допомоги тощо.

Чотири додаткові завдання (18–21) містять інформацію, що стосується допоміжних симптомів, які можуть потребувати особливого лікування: меланхолія, деперсоналізація, параноя і нав'язливі ідеї (Hamilton, 1967). Наприклад:

(20) Параноїдні ознаки (0–4). Якщо пацієнти вважають, що інші люди говорять про них, то це не є значущим, оскільки це зазвичай правда. Важливим в «помірному» симптомі є схильність пацієнта до підозр і недоброзичливість щодо людей. Сумнівні або незначні підозри оцінюємо як 1, думки, що люди бажають пацієнтові зла, — як 2, ілюзії, що люди не лише бажають йому зла, а й намагаються його заподіяти, — 3, і галюцинаціям присвоюють 4 бали. Слід звертати увагу на те, щоб не плутати цей симптом з почуттям провини, напр., «люди кажуть, що я злий».

(21) Обсесивні симптоми (0–2). Ці симптоми слід відрізняти від депресивних думок, почуття провини, іпохондричної стурбованості та параноїдного мислення. Істинно нав'язливі думки розпізнаються пацієнтом як такі, що йдуть з його «Я», як чужі його звичайним думкам і почуттям, як породження великої тривоги; пацієнт завжди бореться проти них.

Для підрахунку показника глибини депресії Гамільтон (1960) рекомендував подвоювати показник або додавати бали (показники) двох незалежних оцінок. Ми згодні з Thompson (1989), що не існує підстав ні для того, щоб подвоювати показник, ні для того, щоб використовувати дві оцінки. З досліджень, у яких використовують шкалу, іноді не зрозуміло, подвоєні чи ні показники. Без подвоєння показники можуть коливатися від 0 до 50. Вивчення надійності показало, що кореляції за всіма завданнями розташовувалися в інтервалі від 0,21 до 0,78 у двох дослідженнях, описаних McNamara (1992), і від 0 до 0,91 у двох інших дослідженнях, описаних Бечем і Рафаельсеном (1980). В інших дослідженнях надійність за внутрішньою узгодженістю коливалася від 0,87 до 0,98 (Thompson, 1989).

Валідність було підтверджено в численних дослідженнях. Неодноразово було виявлено, що показники за шкалою корелюють в інтервалі від 0,58 до 0,84 з оцінками депресії психіатрами та показниками багатьох інших методик для вимірювання депресії (Thompson, 1989). Шкала Гамільтона є зразком, за допомогою якого перевіряють діагностичну цінність інших методик для вимірювання депресії (Rabkin і Klein, 1987). Berndt (1990) описував її як найширше використовувану оцінну шкалу депресії.

Відомі нормативні дані (див. Норми тестові). Altshuler, Post і Fedio (1991) рекомендують розглядати неподвоєні показники від 0 до 6 як норму, від 7 до 17 — як слабку депресію, від 18 до 24 — як помірну, а понад 24 — як тяжку форму депресії. Rehm (1987) дійшов висновку, що нормальні люди часто набирають близько 6 балів, депресивні амбулаторні хворі — від 24 до 27, а депресивні стаціонарні хворі — від 32 до 42 балів. Шкалу було перекладено майже всіма європейськими та корейською мовами (Hamilton, 1986). На час видання (2007) відомостей про використання в Україні не було.

Див. також: Бека депресії опитувальник, Беча-Рафаельсена меланхолії шкала, Маніакального стану оцінювання шкала, Центру епідеміологічних досліджень — депресії шкала, Цунга самооцінювання депресії шкала.