Тести самооцінки

Тести самооцінки — група психодіагностичних методик, призначених для вимірювання оцінки, яку індивід створює і звично підтримує щодо себе і яка показує, якою мірою індивід вірить у те, що він — особистість здібна, значуща, успішна і гідна. Отже, самооцінка — це погляд на себе, і вона споріднена з особистими переконаннями щодо умінь, можливостей, соціальних стосунків і майбутніх досягнень. Важливо розрізняти самооцінку і загальніше поняття «Я-концепції», оскільки ці два терміни часто вживаються як взаємозамінні. «Я-концепція» стосується суми когнітивних переконань щодо себе, якими володіє людина; це все, що відомо про себе, включно з такими відомостями, як ім'я, раса, уподобання й неприязні, думки, цінності та зовнішні характеристики, напр. зріст і вага. На противагу цьому самооцінка є насиченим емоціями ставленням, що виникає, коли людина обмірковує й оцінює різні сторони себе. Хоча самооцінка і споріднена з «Я-концепцією», буває, що людина вірить в об'єктивно позитивні речі про себе (напр., добрі успіхи в навчанні, спорті чи мистецтві), але насправді продовжує не любити себе. І навпаки, можливо, що людина любить себе і, отже, має високу самооцінку, попри відсутність будь-яких об'єктивних показників, які б виправдовували такий позитивний погляд.

Уся історія досліджень самооцінки на Заході пройнята занепокоєнням тим, що це поняття недостатньо точно визначене і, отже, погано піддається вимірюванню (Blascovich, Tomaka, 1991). Wylie (1974), один із провідних критиків у дослідженні самооцінки, причинами труднощів у цій сфері вважав недостатню строгість експериментів і малу результативність інструментів вимірювання самооцінки. Напр., є велика кількість методик вимірювання самооцінки, але більшість із них слабко корелюють між собою. З цього випливає висновок, що багато з них вимірюють різні конструкти. Так, згідно з Wylie (1974), кореляції між різними тестами самооцінки перебувають у межах від 0 до 0,8, із середнім значенням 0,4.

Самооцінка може стосуватися індивіда загалом або його окремих «частин», як-от почуття людини щодо її суспільної позиції, расової чи етнічної групи, фізичних якостей, спортивних здібностей, діяльності в роботі чи навчанні тощо. Одне з дискусійних питань, розв'язання якого визначає принципи конструювання інструментів вимірювання, — це питання про те, чи є самооцінка глобальною характеристикою, чи це ієрархічний конструкт. Згідно з цілісним підходом, самооцінка розглядається як загальне самоставлення, що проникає в усі сфери життя людини. У межах цього підходу Robins, Hendin і Trzesniewski (2001) розробили методику вимірювання загальної самооцінки, що складається з єдиного твердження: «У мене висока самооцінка» (відповідь за 5-бальною шкалою).

Також самооцінку можна визначати як ієрархічний конструкт. З цього погляду є три головні компоненти самооцінки: виконавська самооцінка (performance self-esteem), соціальна самооцінка і фізична самооцінка (Heatherton і Polivy, 1991). Кожен із цих компонентів, своєю чергою, можна поділити на складники. Виконавська самооцінка (самооцінка дії, поведінки) охоплює інтелектуальні характеристики, шкільні досягнення, можливості саморегулювання, впевненість у собі, ефективність. Люди, в яких висока виконавська самооцінка, вірять у те, що вони вмілі й здібні. Соціальна самооцінка стосується уявлення людини про те, як її сприймають інші. Тут слід звернути увагу на те, що це радше сприймання, ніж реальність. Якщо людина вірить, що інші, особливо значущі інші, цінують і поважають її, вона матиме високу соціальну самооцінку. Це відбувається навіть у тому разі, якщо насправді інші ставляться до неї з презирством. Люди з низькою соціальною самооцінкою часто переживають соціальну тривогу і сильне почуття ніяковості на публіці. Вони дуже уважні до свого іміджу і непокояться про те, як їх бачать інші. Фізична самооцінка стосується того, як люди сприймають своє тіло, і охоплює спортивні навички, фізичну привабливість, образ тіла, а також фізичні вади й почуття з приводу раси та етносу.

Цілком зрозуміло, що різні складники самооцінки мають бути пов'язані один з одним. Ще Вільям Джеймс вважав, що в людини самооцінка висока тією мірою, якою вона почувається добре щодо важливих для неї речей. Відсутність успіхів у тенісі не значуща для людини, яка не займається цим видом спорту регулярно, тоді як відсутність професійних успіхів в обраному виді діяльності супроводжується, як правило, негативними переживаннями. Концепція значущості окремих сфер активності людини є важливою особливістю більшості теорій самооцінки. Ще одним питанням, що постає перед дослідниками, є стійкість самооцінки. Більшість теорій розглядають її як відносно стабільну характеристику. Однак є дані про ситуативність самооцінки (Wells, Marwell, 1976). Нарешті, самооцінка може розглядатися і як стан, і як стабільне утворення (Heatherton, Polivy, 1991).

За кордоном існує досить багато тестів самооцінки. Crandall (1973) розглянув 33 тести самооцінки і вибрав чотири найкращі: Розенберга самооцінки шкала, Дженіса — Філд переживання неадекватності шкала, Coopersmith Self-Esteem Inventory (1967) і Теннессі Я-концепції шкала. За винятком шкали самооцінки Розенберга, яка спрямована на глобальну самооцінку, всі ці методики вимірюють різні емоційні особливості «Я-концепції».

У російськомовній психології, а також психології інших пострадянських країн проблемі вимірювання самооцінки приділяється досить велика увага. Розроблено різноманітні тести і методичні прийоми. До найвідоміших належать: методика Дембо — Рубінштейн (С. Я. Рубінштейн, 1970), методика вільного самоопису (А. І. Зеліченко, 1989), методика непрямого вимірювання системи самооцінок (Є. О. Федотова, 1989), методика дослідження самоставлення (В. В. Столін, 1989) та ін.